Земля кричить під чорними хрестами,
Дощ не змиває злочини страшні.
Час не зітре — ні зараз, ні віками,
Нелюдські звірства клятої русні.
Був Маріуполь — ніби рване серце,
І Буча — жах, траншеї, трупи, лід.
Оленівка — обвуглений концтабір,
Спланованого пекла чорний слід.
Могили свіжі в парках, при дорогах,
А вздовж стирчать скелети із машин.
Руїни, скло і плями на порогах,
В повітрі чад — густий, гіркий полин.
Поховані в траншеях біль і правда,
А у підвалах — крики самоти.
Це буде жити в пам’яті і завтра…
І крізь століття та чужі світи.
Це не зникає в часі і в мовчанні,
Не розчиняється у сірій млі.
Живе в серцях — як вирок і як рана,
Що проростає в пам’яті землі.
16 липня 2026 р.
