Коли світ розбігся на «до» і на «після»,
І тиша упала, немов мокрий сніг,
Всі ті, хто мав бути тут поруч, як звісно,
Розсіялись, наче туман з-моїх ніг.
Слова застрягали, не слухались руки,
А в телефоні — гудки без надій.
Лишилися стіни — у них біль та муки,
І там поселилися тьма й темний гній.
Залишили… Стерли ім’я з усіх списків,
Зламалася іграшка — вже не блищить.
І погляд на тінь — як оцінка всіх рисків:
Нехай доживає і тихо лежить.
У мить, коли падала каменем в прірву,
Почула я крик: «Не здавайся! Живи!»
«В хвороби своєї я кожен день вирву», —
Кричала душа у моїй голові.
Вставала й хапалася я за повітря,
Я вчилася кроку, як мале дитя.
Втираючи сльози собі у обличчя,
Я вигризла право на нове життя.
І без допомоги, слів-масок порожніх,
То з прірви на землю, а то — навпаки…
Крізь тьму вечорів, нескінченних, тривожних,
Вертала я силу, і мову, й роки.
Не треба жалю, і опіки не треба,
Тепер я жива і міцна, мов граніт.
Тепер я іду по землі, рвуся в небо.
Живу… Я сама написала свій світ.
Хто кинув, пішов — нехай йдуть собі далі,
Це їхня дорога — вона не моя.
Лишаю в минулому біль та печалі,
І стверджую впевнено: житиму я!
27 квітня 2026 р.
