Чому я хочу виходити на вулицю після дощу?
Запах озону постає спогадом про ніжний, затишний дощ. В цей момент я раптово забуваю про бурю, що відрами лилась на дах будинку ще декілька годин тому.
При згадці про дощ я хочу, аби він почав лити знову, але, коли все-таки настає наша зустріч, радість кудись зникає, і я думаю: «Яке ж гарне було сонце». Єдину втіху, яку приносить дощ, – це його наслідки, відчуття, що гріє душу, а саме розуміння, що він вже пройшов. А сонце, сонце мене втішає, навіть дуже! Проте коли воно гріє без перестану, то я знову згадую про краплі води та якими затишними вони були ще декілька секунд тому.
Мені подобається бавитися з промінням сонця. Переливи кольорової гамми доповнюють моє художнє его і дарують натхнення, але моментально згадую про дощ. Він не приносить радості, навіть навпаки. Єдине, що я отримую під час прогулянки під дощем, – це мокрі чоботи та штани. Хоча сидячи під сонцем, як грім серед неба, тіло охоплює розуміння, що саме ці мокрі штани дають мені силу жити та вірити, що я жива. Та я не буду чекати на дощ! Перестану думати, чому він не тут, не зі мною. Природа дощу така, що він буде лити тільки тоді, коли сам цього забажає, і після нього завжди буде визирати сонце.
Справжня гармонія настане вночі, коли з-за хмар визирне стриманий місяць і почне вести зі мною товариську бесіду. Він мовчатиме, а я гомонітиму та позбавлю темряву тишини. Промінням напівпрозорого світла він буде слухати про горе та радість, що стабільно зливаються в боротьбі з одним одним. Секундами, хвилинами, годинами я вестиму монолог, який уважно спостерігатиме старий нічний слуга. Він буде мені вірний, ніколи мене не покине. Та при настанні ранку сонце його в мене знову забере. Сонце завжди сходить та оживляє цю тьмяну буденність. Воно старанно буде дарувати мені причини для горя та радості, про які я знову буду розповідати цінному другові, Місяцю. Спокій, яким наділяє старий мою душу, ритмічно доповнює етюд, автором якого є життя.
Есперанс Ганем
