Ти пливеш у ріці червоній,
Перебираючи пальцями квіт бегоній.
Крихітна в’язка ідея розсипається на дрібні зерня,
По хвилях лібіринту зміїстого в’ється.
Оминаючиючи скелі буруном бурхливим,
Проникаючи в ядро рухом манливим.
Закликає канути у блаженства край,
Втекти від страждань у свій закритий рай,
Щезнути зі світу людських стастей,
Вийти з клітки, не заплющуючи очей.
Зерня проростуть крізь кістяк,
Бегонії поглинуть затхилий аміак.
Умиротворіння замінить давній страх,
Відчуженість зросте на кістках,
Чи дарується щастя на цих вінках?
Чи стоятиме хтось у цих угіддях?
Хапаючись нігтями за брили гранатові,
Рватимешся на гору, ллючи сльози топазові.
Страх вдарить з новою силою,
Обмокнеш до себе різкою огидою.
Руками б’ючись об скелі, що зростив ти сам,
Намагимешся боротись проти думок-вітрам.
Зірветься хвиля ударом об скелю,
Потягне тебе стрімкою течією,
Кричатемеш ти прокляття одіссею,
Лаятимеш цю життєву епопею.
Крізь цвіт бегоній та вод неволі,
Кидатиме тебе об пагони мимоволі,
Прямуватимеш у морок по валізієвому колі,
Викине тебе на квіт бегоній у тополі.
Вимили води непотрібні емоції,
Невже я відчув блаженство гармонії?
Але чому тоді під руками немає півонії?
З мороку лунає шепіт симфонії.
В руках холодних осипається цвіт,
Я дивлюсь, як занепадає мій світ.
20.06.2025
Анастасія Франків
