Безмовне прощання

Двоє сиділи, віч-на-віч, напроти,
І світло тремтіло, як листочок осінній.
Не було вже слів — не було вже за що боротись,
Й лиш пам’яті біль, що в душі був не змінним .
Мовчали дерева за жовтим вікном,
І кава, що стигла в філіжанці.
Вішала на душі неминучість ,шипованим вінком
І серце билось,наче в лихоманці.
І кожен із них розумів, що є
Лише біль, і розставання.
І лиш мовчання, розриває фоє
В тому кафе, де зустріч остання .
Немає ні сліз, ні прощань, ні образ,
Лиш погляд, що канув у прірву очей, але хоч
ще раз-.
Він бачив в останнє її погляд ,блакить очей
І осінь в волоссі,
Згадував ночі блаженних ночей А в душі лиш любові відголосся,
А вона в ньому —
Мовчання,
що стане кінцем ,їх розтаванням…
За склом кафе, як завжди, ішов світ,
І люди спішили, не знаючи їхніх бід.
Лиш двоє сиділи, мов тіні сумні,
І осінь ховала їхні останні сумісні дні.

Лукава