Без назви

На віконній рамі кабінету слідчого Павленка вітер безжально гримів жовтим листям. За вікном уже сутеніло, але він не звертав на це уваги. Його чорні, як ніч, очі були нерухомо прикуті до тонкої папки на столі. Її вміст був занадто простим, що і дратувало Павленка, чиє високе, з чіткими лініями обличчя завжди випромінювало зосередженість. Йому ніколи не подобалися справи, де факти так акуратно підганяли один під одного, а швидкий вирок намагався замаскувати відсутність справжнього розслідування.
Справа про загибель молодого солдата Івана. За документами, він просто став жертвою обстрілу, а його лейтенант Котов, з яким у нього був конфлікт, пережив нервовий зрив і потрапив до психіатричної лікарні. Колеги вважали справу закритою, але не Павленко. Він повільно перегорнув фотографії з місця події, зроблені нашвидкуруч. І він знайшов те, що шукав — на одному зі знімків, неподалік від уламків, лежав ніж. Це була єдина зачіпка. Експертиза підтвердила — на лезі були чіткі відбитки Олега Петровича Котова. Павленко відкинувся на спинку стільця, і в його очах, що раніше були порожніми, спалахнув вогник рішучості. Справа тільки починалася.
Лейтенант Котов Олег Петрович, чоловік 55 років, був повним, з одутлим обличчям. Його обличчя, здавалося, було виліплене з усього найгіршого, що могло бути в людині. Найгірше були його маленькі, поросячі очі, які завжди бігали, і занадто тонкі губи, що затискали посмішку. Тепер він перебував у своєму особистому пеклі. Білі стіни палати психіатричної лікарні, запах дезінфекції — усе це було лише декорацією для його нескінченного страждання. Ліки не допомагали, адже причина його мук була не в хворобі, а в його свідомості. Привид Івана переслідував його. Він не зникав, не відпускав його ні на мить. Його обличчя було блідим, як у мерця, а погляд — сповнений такого безмежного здивування, що Котов не міг його забути. Цей погляд повільно роз’їдав його розум, як кислота. Котов заплющував очі і бачив його. Відкривав очі і бачив, як привид сидить на стільці біля його ліжка, нерухомо дивлячись на нього. Це було не просто бачення, це був живий докір. Котов знав, що війна не стала його прикриттям, а перетворилася на прокляття. Він відчайдушно намагався втекти від цього погляду, але він слідував за ним всюди — у снах, у білих стінах палати, і Котов розумів, що йому ніколи не втекти від свого гріха.
Павленко увійшов до палати Котова, тримаючи в руці ніж. Його рухи були спокійними, а погляд — твердим. Котов сидів на ліжку, хитаючись. Його очі розширились від жаху.
— Лейтенанте, — тихо почав Павленко, — цей ніж був знайдений біля машини. На ньому ваші відбитки. Розкажіть, чому він опинився там?
Котов дивився на ніж, і світ навколо нього перетворився на калейдоскоп жаху. Перед його очима знову з’явився привид Івана. Але цього разу його очі не виражали здивування. Вони виблискували тріумфом. Котов побачив, як привид повільно посміхається.
«Ти все знаєш, Котов, — пролунав голос у його голові, — Він усе знає. Тобі не вдасться втекти».
Котов різко схопився, закричав і почав істерично кричати, вказуючи на місце, де стояв привид.
— Він тут! Він усміхається! Я… я просто хотів, щоб він замовк! — його голос зірвався на хрипкий плач. Котов впав на коліна, і, дивлячись на привида Івана, почав розповідати, як наяву, знову переживаючи жахливі спогади.
— Він кричав, що доповість про паливо… про мої махінації. Я злякався… я не міг ризикувати! Я працював роками, все будував, а він… цей хлопчисько хотів все зруйнувати! Я просто хотів його примусити замовчати… Він замахнувся на мене… я просто хотів відштовхнути його… і я побачив цей ніж… він лежав поруч. Я… я вдарив його… Він впав, але дивився на мене… його очі були наповнені таким здивуванням… Я знав, що він нічого не розумів… і цей погляд… він переслідував мене весь час!
Котов опустив голову, його плечі здригалися від плачу. Його голос перетворився на хрипкий шепіт.
— Я не каюся в тому, що зробив… Я каюся в тому, що мене спіймали! Я думав, війна все сховає. Я переніс тіло, імітував… думав, що його смерть спишуть на обстріл. Але війна не прикрила мене… вона лише дала йому місце, щоб переслідувати мене.
Павленко мовчки дивився, як Котов зламався. У кімнаті запала тиша, яку порушувало лише прискорене дихання лікаря і приглушені схлипи Котова. В очах слідчого не було тріумфу, лише холодна, похмура задоволеність. Це було зізнання, досконале, тому що Котов зізнався не перед законом, а перед власним пеклом. І це було його остаточне покарання.
Павленко розумів, що для Котова війна була не просто прикриттям, а інструментом. Він намагався використати хаос і смерть, щоб приховати свою жадібність і вбивство. Але вчинивши злочин, він перетворив найганебнішу частину війни на свою особисту в’язницю. Він хотів знецінити життя Івана, але війна надала цьому життю потужну зброю — невгамовного привида, який переслідував його до самого кінця.
Коли Котов розповів усе, з його плечей ніби впав важкий тягар, але не той, що приносить полегшення. Це було звільнення для вічного тягаря. Заляканий, зламаний, він більше не кричав. Він просто сидів, дивлячись у порожнечу, бо знав — привид Івана більше не покине його, адже він став частиною його світу.
Павленко обернувся і вийшов із палати. За його спиною залишився чоловік, який знайшов своє покарання там, де найменше цього очікував: не у в’язниці, не в суді, а в порожніх очах мертвого солдата, який переслідував його до самого кінця. Завіса в цій справі була опущена, але Павленко знав, що засудження Котова триватиме вічно.
Lukava