Божевілля Магдалени

Світанок ранньої зими був холодним і пронизливим. Мороз вже вкрив візерунками віконне скло, за якими все ще не було снігу. Усередині будинку, однак, панував затишок. У вітальні потріскував камін, а світло від старої люстри, що батьки Магдалени подарували їм на весілля, м’яко освітлювало купу розкиданих іграшок. На кухні, оповитій запахом свіжої кави та вівсянки з корицею, Магдалена готувала сніданок. Її обличчя, освітлене ранковим сонцем, здавалося спокійним, але її погляд постійно ковзав по кімнаті. Вона чула, як у сусідній кімнаті діти сміються, і це було для неї музикою. Тіфані, її маленька дівчинка, одягнена в улюблений светр з оленями, намагалася вимовити слово "сніжинка", а Давид, її син, був повністю занурений у малюнок: він малював будинок із надто великим димарем і трьома сонцями. Зайшов Марк, її чоловік. Запах його одеколону наповнив кухню. Він поцілував Магдалену в потилицю, помітивши ледь помітні тіні під її очима, і сів за стіл.
— Ти знову не спала? — лагідно запитав він. — Бачив, ти вчора вночі до третьої години сиділа у вітальні.
— Просто заснула пізно, — усміхнулася Магдалена, але її погляд знову метнувся до вікна.
Минулої ночі їй здалося, ніби тінь від гілки дерева за вікном набула форми довгого хижого пальця, який постукував по склу. Вона сиділа до ранку, вдивляючись у темряву. Марк, інженер за фахом, людина логіки, списав це на її втому. Він бачив, що Магдалена останнім часом змінилася, але не міг визнати, що щось не так. Вона стала забувати, куди поклала ключі, а одного разу ледь не забула забрати дітей зі садочку. Марк лише втомлено хитав головою, вірячи, що кілька вихідних на природі все виправлять.
Магдалена намагалася переконати себе, що вона просто втомилася. Напевно, втома від домашніх клопотів, від нескінченних ігор з дітьми та роботи Марка, який повертався пізно. Коли вона почула, як двері до підвалу скрипнули самі по собі, вона лише списала це на протяг. Коли вночі їй здалося, ніби тінь від дитячої колиски подовжилася і на мить набула форми витягнутої, тонкої руки, вона просто поправила фіранку, щоб світло місяця падало по-іншому. Але ці дивацтва не припинялися. Одного вечора, коли Давид малював на кухні, Магдалена, помішуючи суп, кинула на нього погляд. На малюнку, де були зображені сонце та квіти, вона на мить побачила, як обличчя сонця спотворюється в моторошну гримасу. Магдалена моргнула, і все повернулося на свої місця. Вона списала це на відблиск світла, але її серце почало битися швидше. З часом з’явилися й інші відчуття. Раптом, серед теплого вечора біля каміна, її пробирав холод. Вона натягувала на себе светр, але відчуття крижаного подиху на потилиці не зникало. Вона почала чути тихий, ледь помітний шепіт, який ніби долинав із-за стін. Він здавався таким же реальним, як і звук киплячої води в чайнику. Магдалена все ще намагалася раціоналізувати це, казала собі, що це просто шум від батарей або сусідів, але страх уже міцно тримав її в своїх обіймах. Він став її постійним супутником.
Марк зрозумів, що це не просто втома. Він знайшов для неї лікаря — доктора Вернера, якого хтось із його колег порекомендував як видатного спеціаліста. Доктор Вернер був харизматичним чоловіком із м’яким голосом і пронизливим поглядом. На першій сесії, замість того, щоб заспокоїти Магдалену, доктор почав говорити про "давні енергії", "колективні страхи" та "тіні, що шукають чисті душі". Він не заперечував її галюцинацій. Навпаки, він підтверджував їхню реальність. Він вручив їй якісь трави, що, за його словами, "відкриють свідомість", і маленькі амулети, які нібито захистять її. Кожен візит до Вернера посилював її параною, але вона вірила, що він єдиний, хто її розуміє. Голоси в її голові тепер мали ім’я і мету. Доктор Вернер пояснив, що це "старі духи", які вимагають "очищення", і що її діти, Давид та Тіфані, мають "особливий зв’язок" із цим світом, тому саме вони є мішенню. Голоси не просто лякали її — вони давали їй інструкції. Їхній шепіт став наказом: "Врятуй їх, перш ніж вони заберуть їхню чистоту… Принеси їх туди, де сходяться темні шляхи". Магдалена почала відчувати, що Марк їй заважає, що він не розуміє важливості її місії. Він намагався її зупинити, благав не приймати ліки, які давав їй Вернер. Але вона його вже не чула.
Того вечора, коли за вікном розігралася справжня зимова заметіль, і вітер свистів у щілини, Магдалена почула, як з підвалу долинає моторошний сміх. Голоси в її голові закричали: "Вони тут! Рятуй дітей! Заховай їх! Час ритуалу!". Жах повністю затьмарив її свідомість. Вона уявляла, як потвори з довгими пазурами піднімаються сходами. Схопивши дітей, вона загорнула їх у ковдри і вибігла з будинку в холодну ніч, під завивання вітру. Вона тримала їх міцно, ніби рятуючи від вітру, що, як їй здавалося, був не просто вітром, а подихом зла. Вона йшла швидко, і кожен крок був кроком уперед до перемоги над цим злом. Коли вона дійшла до краю яру, у її голові залунав урочистий спів, і вона відчула неймовірну легкість. "Час ритуалу" — прошепотіли голоси, і вона усміхнулася. Вона не відчувала холоду, не чула плачу дітей. Вона бачила, як провалля вкривається м’яким, блискучим світлом, що ніби очікувало їх. І вона відпустила. У її серці був не жах, а спокій і глибоке, задоволене відчуття виконаного обов’язку. Вона зробила це. Вона їх врятувала.
На ранок Марка розбудили рятувальники. Він відчайдушно шукав свою сім’ю. Магдалену знайшли в лісі, вона сиділа біля краю яру, але її погляд був звернений не на снігові дерева, а кудись усередину. Зовнішній світ — холод, голоси, крики — ніби не існував. У її уяві зараз був ранок. Вона стояла на своїй затишній кухні, і аромат кави з корицею заповнював усе навколо. Марк читав газету, а Давид і Тіфані сиділи за столом, чекаючи, поки вона накладе їм гарячу вівсянку. Вона посміхнулася. "Дітки, каша готова", — сказала вона лагідним голосом. Їхні діти засміялися. Їхні обличчя були ясними, а очі — повними любові. У цій вічній миті, в її власному світі, вона була щаслива. І ніщо не могло її звідти витягнути. Ніхто не міг.
Lukava