Біженка

Ми не герої – ми просто живі.
Залатані серця, засипані снігом.
Ми навчилися мовчки носити рани свої.
Як і наші герої під час страшної війни.
У чужих містах ми вивчаємо дні,
Де кожна усмішка – зболена маска.
Ми не зломилися, Ми просто в тіні.
Будуємо з болю нову власну казку.
Бути біженкою – це не обрати долю.
А в темряві шукати проміння.
Це втратити себе на очах і спасати кожен день від болю.
І знову відчуття залізної клітки.
Вранці чужа кава, чужі вікна.
І мова, якою питають "Ти звідки?"
Я не взяла з собою нічого,
Лише дітей і небо над головою.
Хустку мами, що пахне хатою,
Обіймаю її з ніжністю завзятою.
Я в чужому краю вчуся дихати знову.
Не тому, що хочу, а так треба.
Бо, в дитині на очах і сльози, і слово: " Мамо, коли ми вже будемо в себе?"
Я біженка, але я – людина.
Я – любов, що пройшла крізь тривогу.
Я пам’ятаю про хату, про сад, про калину.
Я пісня яку не вбити нікому.
Я повернусь і нехай не зараз –
Та з цією любов’ю в мені .
Витримаємо все і біль і образи,
Щоб знову зацвісти на рідній стороні.
Валентина Харченко