У пустелі, де вітри мов прокляття співають,
Де піски, мов віки, душу тихо з’їдають,
Їде вершник самітний — ні тіні, ні слова,
Лиш думка, як іржа, у серці сурмова.
Меч його — зломаний, щит його — вкрадений,
Доля — мов вовчиця, люта, непрощенна.
Очі порохом засипані, тьмяні й без сна,
А душа, мов криниця, давно вже — без дна.
Коняга його — останній свідок буття,
Суха, як степова трава, тремтить від життя.
Та веде господаря, хоч сам ледве дише,
Бо в серці коня ще жар останній дише.
І йдуть вони — мов тіні померлих часів,
Мов згадки богів, що забули свій гнів.
Чи знайдуть вони воду, чи згинуть у млі —
Хто знає шлях тих, що йдуть по землі?
Може, пустеля — то серце людини,
Що шукає себе, а знаходить руїни.
Може, вершник той — це кожен із нас,
Хто тікає від долі, та знов іде в час.
Іванюк Артем
