Вовкулака.

Був колись парубок – сильний, відважний,
‎Ходив він у гори, до самої хмари.
‎Там чути було, як в нічній глибині,
‎Духи у лісі співають пісні.
‎
‎Зустрів він там старця при місяці сивім,
‎Який шепотів щось, проходячи мимо.
‎”Візьми моє слово – відоме з давна,
‎Обернеться звіром подоба людська.
‎
‎І з того часу ,як місяць повніє,
‎Парубок в мить, обертається звіром.
‎Очі горять наче зорі з туману,
‎Пазурі вовка і шерсть виростають.
‎
‎Не їсть він людей і не сіє страху,
‎Боронить лиш край, чує зграю лиху.
‎Бо Вовкулака – не чорт, не біда,
‎Він серце людини, а хист хижака.
‎
‎Кажуть старі: як гукне він з діброви,
‎То вий його чути Перуну й Дажбогу.
‎І знають у селах – коли вовк завив.
‎То землю боронить він, від ворогів.

‎