Вона дивилась у вікно
Як від’їжджала від вокзалу…
Душили сльози- все одно
Куди рушать. Усе пропало!
Стара валізка у руках-
В ній розмістились довгі роки!
У серці розпач, в серці страх,
Перед очима- світ широкий…
Згоріла хата навесні,
Вона якраз город садила.
На все дивилась, мов у сні,
Заклякла вмить і оніміла…
Там з чоловіком прожили
Усе життя, душею рідні.
У світ дорослий провели
І сина й дочку.А опівдні
Сідали з чаєм у тіні
Згадать дитинство сина й доці.
Тепер приходить уві сні-
Загинув він у тому році…
Збиралась швидко,як могла.
Пекло у грудях так нестерпно!
Кота й собаку не знайшла,
Злякались вибуху напевно.
Хотіла жити як усі-
Город садити біля хати,
Онуків рідних чути сміх
Все літо і на кожне свято!..
Раз оглянулась і пішла,
Кивали люди їй зустрічні.
Від серця з горя прокляла
Своїх катів на вікі вічні!
Олена Каліман
