Я бачила, як небо чорним стало,
Як місто впало в тишу і димок,
Як серце в грудях тихо завмирало,
Коли над дахом свистом йшов літак.
Я чула плач дитячий у підвалі,
Де час спинився — день і ніч одна,
Де страх і тінь — мов дві печалі,
А віра — єдина, мов весна.
Ми хліб ділили крихтами між собою,
І кожен крок — то битви гул німий,
Та навіть у морях залитих кров’ю
Горить любов — незгасний наш вогонь живий.
Я бачила, як хлопці йшли у поле,
Сміялись тихо, хоч ішли на смерть,
А в поглядах — не страх, а воля,
І клятва: «Ми повернемось тепер».
А потім — тиша, тільки вітер плаче,
І хрест біля дороги, мов маяк,
І я шепчу до неба, спрагло, наче:
«Боже, бережи моїх, прошу хоч так».
А потім тиша. І тривога.
І білий хрест серед поля трав.
І я кричу до неба — «Боже, досить!» —
Та грім мовчить, ніби все вже знав.
Ми — Україна. Ми — незламне плем’я.
Хай ллє дощі, та виросте зерно.
І з попелу, крізь бурю і терпіння
Зросте нове, щасливе — все одно.
І тільки зараз ми зрозуміли,
Що світ — це не слова і не броня,
А дім, де поруч ті, кого любили,
І тиша — там, де більше війни нема.
Ксенія
