Я народився — щоб радіти,
Стрибати, бігати в гаю.
Щоб дихати волею вітру,
Не бачити клітку — вві сну.
Та прийшли люди. Взяли — забрали:
Кого куди… І все — мовчки.
Одних — у зоопарки, без волі,
Інших — на шкіру, для сумки.
А третіх — на циркові арени,
Щоб кланялись, кидались в вогонь…
Чи подобається вам — насправді —
Бачити в клітці звірячу бронь?
Чи приємно носити сумки
Із шкір чужих, із вбитих тіл?..
Чи зручно дивитись в очі
Тим, кому волі світ не відкрив?
Звісно ж — подобається, правда?
«Чому б і ні?» — кажуть вони.
Тільки от… в людях — не людяність,
Лиш тінь і пихаті сни.
Чи варта сумка їхнього щастя?
Чи варта ця шуба життя?
Вони хочуть жити — теж.
Та хто їх спита?
Люди не чують. Не хочуть.
Не кличуть на захист. Мовчать.
Бо їм краще — нова розвага,
А не правду тварин відчувать.
Соломія
