Був у мене друг — та зустрів він весну,
І віддав їй душу, мов поле росі.
Тепер лиш часом до мене озвись —
Питає, як квіти дарувати красі.
Я бачив вогонь, що в очах його грав,
Коли він до неї серцем ставав.
А я відступав, мов тінь від зорі,
Ставав лиш легендою в власній душі.
Та пустка зросла, мов безкрає поле,
Де дружба була — там лиш вітер довкола.
І все ж, як вартовий на нічній висоті,
Я тихо мовчав, віддаючи світі.
Колись він згадає наш шлях і наш сміх,
Мов річка, що лине у спогадах тих.
І дітям своїм він розкаже колись,
Як дружба — це світло, що в серці залишилось.
Ілля
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
