Те що близько біля серця не вмирає, і не вмре ніколи.
І стежка стелиться до нього з перемовин,
Сам з собою.
Хто я? Хто ти? Навіщо ми живем?
Якщо піду, чи будеш ти тужити?
Чи забудеш ти мене за пару літ?
Слід від нашого життя змивається,
Як візерунок білого піску хвилею прибою.
"Буду більше працювати, більше догождати людям."
І починаєш, водою точиш камінь.
Після часу наполегливої праці,
Тобі кажуть "Можна краще"
І починаєш все з початку.
Ти знов водою точиш камінь,
Як ювелір у своїй лавці.
Та всеодно знайдуться ті, кому "Нема різниці", "Було краще".
І раптом чуєш голос рідний, із нотками надриву.
Говорить він спокійно,
А в середині кричить і серце рветься на частини.
"Я чув, що там, у потойбіччі людей цінують не за грамоти й заслуги, а за серце що в них є.
Проте нажаль, занадто пізно, одне життя уже прожито.
Починається наступне, і знову цикл нескінченних дій загортає людство до своїх обіймів.
Все чорне, темне.
Навколо тільки тіні пролітають
Немає світла, тільки вічні докучання та повчання."
А чи можливий інший поворот подій?
Чи хтось там, зверху, обирає все за нас?
Чи кожен вибір вже подія,
Яка живе разом з тобою, проживає кожну мить.
Вона цінна без контексту,
Як пам’ять,
Пам’ять біля серця,
А те що близько біля серця не вмирає, і не вмре ніколи.
Марія Ярослаєва
