Далеко звідси — там, де мій початок,
Де вперше небо кликало в блакить,
Там вулиця, що знала мої кроки,
Тепер мовчить — і серце теж болить.
Там пахне липа влітку, мов дитинство,
Там кожен камінь знає моє ім’я.
А тут — все інше: голоси, обличчя,
І я — чужа, як тінь без маяка.
Мій дім залишивсь у старому часі,
Де ранок пахнув хлібом і дощем,
Де мати десь в саду копає ґрунт,
А я мовчу в чужім, пустому дні.
Я хочу вулиць, де тріщить асфальт,
Де вітер рве газетні оболонки.
Там — навіть біль був близький, мов свій,
А тут — усе безбарвне і холодне.
Чужі міста не кличуть по імені,
Не знають, як сміюся чи мовчу.
Я наче перекотиполе в термінах,
Що вірить в повернення… хоч би в сні.
Далеко я — та серце завжди вдома.
Не заблукає те, що глибоко живе.
І хоч розірвана між світом і дорогами —
Мене тримає пам’ять — і веде.
Берта
