Життя — мов іскра в темнім небокраї,
Змахнув ти віями — і юність вже зів'яла.
Учора хлопець був, а нині в серці сяє
Сивинний втоми плуг, що в грудях землю орав.
Час — то вершник дикий, конем бурю гонить,
Не згляне, не спитає, чи встиг ти, чи зумів.
Він крильми ночі свище, губами холод дмухне,
А ти глядиш — і шлях увесь уже минув.
Не жди «колись», бо завтра — примара в полі,
Що тане, мов туман над стервою ріллі.
Ти сам коваль свого тривкого болю,
І сам собі господар у земній імлі.
Тож, козаче, встань! Не стій, не гнись під тінню!
Поки живе в тобі жаринка — бий у щит.
Бо час — як річка, стрімна, без упокоєння,
Його не зупинить ні цар, ні світ, ні крик.
Схопи цей день за горло, доки він не зникне,
Допоки тіло дише і серце ще гримить!
Бо хто сказав «потім» — той втратив і обітницю,
І шлях, що міг би славою палить.
Життя коротке. Як подих між світанком й сном.
Та хто живе — той пише на камінні долю.
Тож підведи свій погляд — іди назустріч дням,
Які згорять в багрі, та змурують волю.
Пам’ятай ці словеса, як воїн меч у бою:
Час не стоїть — не стій і ти. Іди. Живи. Борись.
Іванюк Артем
