Чи є той сенс у клятому житті,
У балачках безглуздих, безкінечних?
У зраді, у стражданнях і пітьмі,
У спогадах, що серце розбивають?
Чи варто жити далі серед зла,
Де правда втоплена в обмані?
Нехай душа від горя вся згоря,
Та я не здамся, залишуся на світанні!
Хай серце рветься з болю на шматки,
Хай сльози ллються, наче водоспади.
Я все ж залишусь не там серед ріки,
Де сонце сяє, де життя ще треба мати.
Де трава шумить під тихий вітерець,
Де любов гуде, у церковних вівтарях,
Де сміх дитячий, наче оберіг!
Злітає в небо й губиться у хмарках.
А там, де зрада й втомлена журба,
Де серце б’ється, наче скло розбите,
Де ніч за ніччю плаче самота,
Мені нестерпно й важко знову жити.
Я заплуталась у власних почуттях,
Не знаю: варто йти чи зупинятись?
Чи є життя лиш мука у рядках,
Чи шанс новий для серця десь сховатись?
Я — тінь у цьому клятому безмежжі,
Я запитання — без відповідей знов.
Чи варто йти? Чи бути в цьому межиріччі?
Чи все моє згоріло без любові?
Та якщо щастя тут немає з нами,
І я загублена між виріїв лелек,
Нехай упаду у сон з важкими снами,
Та хай лиш слід мій збережеться
серед безкраїх цих рядків…
Інна
