Жив колись собі давно
Не Андрій і не Микита,
Не поганий і не злий,
А нещасний Миколай.
Жив він не у місті чи селі,
А місці без тіней, без світла.
Бо чи ж будуть тіні,
Якщо і світла вже нема?
Був він добрим, був ласкавим,
Не таким, як люд тамтешній.
Він шукав, як подолати
Смуток темний і безмежний.
Тож на переддні Різдва
Його бажання мало сенс,
На головній площі чути
До того ж нечувані світи:
— Сонечко моє смиренне,
Чи не хочеш щастя ти щоденне?
— Хто ви є? І з ким ви були?
— Ну що ж це ти, не гарячкуй,
— Ми твої прекрасні друзі,
Що стають у цій окрузі.
Ти і дідух вже поставив,
І вечерю родичам зробив.
Інші ж люди в цім містечку видні,
Вже забули б все назавжди і навік
— Ну то й що ж? Вони огидні!
Та чи зміг би я змінити їх торік?
— Можеш! Звісно, ти ж нещасний цар,
Цар добра, ось тобі твоє ж питання:
Підеш з нами на ялинку, аж до хмар?
Ми дамо тобі прекраснеє навчення.
— Зможеш ти вернутися туди
Й навчити кожного судьбі.
— Прошу я, куди ж, куди?
— На ялинку, синку, тобі!
— Ну що ж, пішли, скоро матимеш пізнання!
Закрутилось, завертілось, ніби заметіль,
Дивні звуки і світіння – то усе його творіння.
Він став ще меншим хлопчиком, ніж джміль.
Одразу гостем став нових країн,
Де ще ніхто й ніколи не бував;
На ялинці зеленавій він
У ряд з прикрасами постав.
Сам прикраси на ялині розвішав:
Тут коник, а он – ластівка і ще хтось.
— Здрастуй, хлопче! — він гучнішав,
— Ми вже думали, не дійдеш!
— Невже? — здивовано пита.
— Добрий друже, ми ж не щезнем!
Тут привчимо тебе бачити літа:
Радість за малим і величезним
— Першим буду я тебе навчати,—
Уже стояв глинЯний коник.
— От ти чуєш тихі дзвони?
— Ні, нічого ж тут нема!
— Як нічого?! Різдво є одним таким!
Там же лине тоненьких дзвонів акт.
Миколка ошелешений ні тим, ні сим
А звуком, як серце стукотіло в такт.
Ніби пішли й інші інструменти,
То був не просто гарний звук,
(Він відчув на собі ці моменти,
Що до них він ще не звик)
Вперше жити мав бажання!
Піднесений аж до сірих хмар
Коник підхопив його вагання,
То його був власний дар.
Під не добрі співи хуги:
— Ну що, маленькеє дитя,
Чи побачиш світло туги?
— Якого ж світла, козеня?
— А он того, що мерехтить.
Ну ж бо! Ти ж хіба не бачиш?
На ялинці, як ніжна мить?
Хлопчина ледь не вткнувся
В голки, що вкривали
Ледь видимі сніжинки,
Що вони зорями стали,
Бо спадали на Різдво.
Тихенько, ось тобі і маєш!
Прилетіла ластівка точена:
— Хлопче, та чи відчуваєш?
— Що же, що, моя учена?
— Ніжний вітер, що на лиці!
— Ой! Так! І дійсно, на чолі!
Щоки юнака почервоніли (диво!),
Він розпашів, але уже щасливо:
— Я радий, що ніколи наче
Не ставав, тепер не буде
Темноти і страху, буде тепло
І за гори піде страшне зло!
Як удень видко стало,
Ніжне сонце засвітило,
Закрило собою лихо,
Світло голубеє небо…
Іграшки повернулись на ялинку,
А вона ж засвітилась і щаслива
Запалила темну днинку,
Бо до Різдва стаються всі дива!
Зміг Миколка віднайти прекрасне
І пішов по світу всіх навчать, що
Два є найголовніших дні в житті —
Коли явився та пізнав щастя у бутті.
Белла Зорова
