Жив рибалка біля моря.
Молодим не знав він горя.
Та на старість стало важко.
Сіть тягти рибалці тяжко –
Сили в нього вже не ті,
Та й літа не молоді.
Якось-то рибалка зранку
Вийшов в море до світанку.
День цілісінький гнув спину
Та лише одну рибину
Аж під вечір він спіймав,
Хоч не раз сіть закидав.
Так стомився – сил немає.
Та лише рибину має.
Що ж, рибак і їй радіє –
На вечерю є надія.
В кошик рибку положив
Та додому поспішив.
А рибина промовляє :
– В роті все пересихає.
Без води я помираю.
Хочу жити! Я благаю!
Чоловіче, пощади!
Кинь у море, до води!
Чоловік перелякався,
А ще дужче здивувався :
Де ж це бачено – рибина
Розмовляє, мов людина.
Він рибину пожалів
І у море відпустив.
Більш нічого не зловилось.
Видно, так йому судилось.
Нести кошик геть не важко,
Та на серці дуже тяжко.
Долу голову схилив
Та додому він побрів.
Раптом небо потемніло,
Загуло, загуркотіло.
Появилась не людина,
А небачена тварина.
Мов мара з’явилась вмить,
Біля неї стіл стоїть.
Ця потвора стіл підняла
І такі слова сказала :
– Ей, рибалка, не журися!
Краще ти сюди дивися!
Бачиш столик чарівний?
Так! Цей столик не простий!
Скажеш, щоб цей стіл накрився, –
Їжа з’явиться. Наївся,
То кажи, щоб стіл убрався.
Зникне все! Лиш стіл зостався!
Отже, столик чарівний!
На! Бери його! Він твій!
Засміялася потвора
Й зникла. Пролунало в горах :
– Я цей стіл тобі дарую!
Ти бери! Я не жалкую!
Та, старий, запам’ятай!
Через рік мене чекай!
Я прийду не гостювати,-
Запитання задавати !
Будеш ти відповідати,-
Можеш стіл собі забрати!
А, як ні, то все моє :
Жінка, ти й добро твоє !
На дорозі стіл зостався.
Хоч старий перелякався,
Та міркує : “Як не взяти,-
Будем з голоду вмирати.
Будь що буде! Стіл візьму.
Може й відповідь знайду.”
Рік прожили, не тужили.
Їли й пили, що хотіли.
Стало всього в них доволі.
Вже й забули про недолю.
Закінчився швидко рік,
Зажурився чоловік.
Побивається й дружина –
В неї є на те причина,
Бо опівночі до двору
Прилетить страшна потвора.
Хоч ще час не надійшов,-
Страх у душу вже зайшов.
Раптом стукіт, шум лунає,
Жінка двері відчиняє.
Хлопець проситься до хати,
Хоче в них заночувати.
Каже хлопцю жінка : “Ні!
Краще в іншу хату йди.”
Знову проситься захожий :
-Я стомився, йти не можу.
Можна я перепочину?
У відмови є причина ?
Розповів тоді рибак
Про біду й чому це так.
– Е,-дарма,-сказав захожий,-
Може я вам допоможу.
Та на тому порішили.
Хлопця на ніч залишили.
Півень північ проспівав.
У дворі хтось закричав :
– Я прийшла не чаювати!
Запитання задавати!
Хлопець став тоді казати :
– Буду я відповідати!
Ти питання задавай
І на відповідь чекай!
Небом гуркіт покотився,
Та юнак не розгубився.
Запитання він чекає.
В нього чудище питає :
– Хто такий та звідки ти?
Як потрапив ти сюди?
– Через грізне та бурхливе,
То ласкаве, то грайливе,
Через море синє-синє
Я прибув до хати нині.
На комарика я сів
І на ньому прилетів!
– Дивно! Дуже дивно, друже!
Може то була калюжа,
А не море різне-різне :
То ласкаве, а то грізне?
Ти калюжу у дворі
Пролетів на комарі!
– Що ти! Через ту калюжу
Птах летів міцний та дужий!
Він у горах проживає.
Це орел. Його всяк знає.
Кілька днів орел летів
Море не перелетів!
– Так! Орел це птиця дужа!
Так ти кажеш, – він не здужав,
Не зумів перелетіти?
Значить, правду ніде діти,
То не птах, а пташеня!
Не орел, а орленя!
– Птиці більшої немає.
Сонце птах той закриває,
Землю тінь його вкриває.
А коли він пролітає
Понад містом гамірним,
Ніч тоді стоїть над ним.
– Диво дивне! Що й казати!
Мушу я тобі сказати :
Може і були там хати,
Й діти там могли горлати,
Та не місто то було,
А малесеньке село!
– Не село! І не маленьке!
Місто! Та ще й величеньке,
Бо забіг у місто з лісу
Заєць, як втікав від лиса.
День і ніч він містом біг,
З нього вибігти не зміг.
– Може то тікав не зайчик
Попригунчик-побігайчик?
А від лиса то тікало
Й через місто пробігало
Зайченя мале-мале,
А до того ще й криве!
– Ні, той заєць не маленький.
Він дорослий, величенький.
З нього вийде добра шуба,
Шапка, щоб прикрити чуба,
А до того ще й кожух,
Комір аж до самих вух.
– Вийде, та не для людини,
А маленької дитини!
Шубка вийде коротенька,
Шапка і кожух маленькі!
Вірно кажу? Так чи ні?
Ти відповідай мені!
– Одяг цей не для дитини,-
Для дорослої людини :
Півень при нозі співає,
То до вух не долітає.
– То, мабуть, отой малий
До усього ще й глухий!
– Ні! Він слух чудовий має.
Чує навіть як щипає
Сарна шовкову травичку
Та, як п’є вона водичку.
Отже, зовсім не глухий!
І великий – не малий!
Розгубилася потвора.
Закричала й зникла в горах.
Бо, не знала що казати,
Та що в хлопця запитати.
Закурився тільки дим.
Залишився стіл старим.
В хаті радість, сміх лунає.
Жінка хлопця обіймає.
Щиро дякує й питає,
Чи далеко шлях тримає.
Він стареньких обійняв
І такі слова сказав :
– Чи пригадуєш, рибаче,
Якось ти торік рибачив
І спіймав одну рибину.
Та і ту у море вкинув.
Ти рибину пожалів
І додому відпустив.
Я – ота морська рибина!
Не дивись, що я людина.
Про біду твою дізнався
І до тебе я подався,
Щоб тобі допомогти,
Як колись зробив і ти.
Хлопець до землі вклонився,
Попрощався й десь подівся.
Мабудь в море повернувся
І в рибину обернувся.
Він віддячив за добро.
Не забулося воно.
А старенькі довго жили.
З того столу їли й пили.
Всіх сусідів пригощали
І мене не забували.
Всім рибак розповідав,
Як цей стіл до них попав.
Можна висновок зробити :
Треба всім добро робити !
І тоді в тяжку годину
Вірні друзі не покинуть.
Всі на виручку прийдуть,
Горе й лихо відведуть!
Світлана Сомош
