Єдине, чого б я найбільше хотів —
Прийти на вокзал, у пізню годину;
Взяти з собою блокнот й цигарки,
Сховати свій погляд за спокоєм диму.
Забити на гомін нічних пасажирів,
Лиш зрідка дивитися вслід поїздам.
І з спиртом ковтати останні хвилини
Табачного світла чужого життя.
А потім заснути на лавці перону,
Аби цей мороз пробирав до кісток.
І спати так вічність, якщо не ще довше,
Під скрегіт коліс й плач іржавих ниток.
Спати, і з тим, чекати на когось,
Хто зійде із борту земних кораблів,
Кого б я зустрів з сухопутного порту,
Кого б я шукав довше всіх на землі.
Не знаю, ким буде близький незнайомець,
І навіть — чи з'явиться він взагалі…
Та я хочу спати: можливо — й сто років,
Допоки у рейках витають вірші.
Й прокинутись тільки, коли хтось прибуде,
Й, зійшовши із сходів примарних вагонів,
Підсяде до мене. Ми разом закурим,
І так просидим до світанку пів ночі.
А вранці підемо назустріч вітрам,
Туди, де небачене грає з забутим,
Де долі належать старим поїздам,
А колії ринуть крізь вквітчані луки.
І ми не пове́рнемось більше назад.
Ми знову впадем в безтурботність дитинства.
Ми будем блукати в безкрайності дня,
І слухати пісню дощу в черепицях.
Ми будем лежати в високій траві,
Шукати казкових тварин десь у хмарах,
Ховатись в гілках сонцесяйних дубів,
Й тонути у пахощах променів пряних…
Ми будемо бігти за сонцем щодня,
Щоразу міняючи села й долини.
Ніхто не знайде нас по наших слідах,
Їх вже розчинили в собі літні зливи.
Чортова Дюжина
