Жив колись в селі якомусь,
Достеменно де – не знаю,
Молодий кравець-невдаха.
Звали як – не пам’ятаю.
Хлопець той таким був бідним,
Що не міг прохарчуватись.
Із села кравець надумав
У великий світ податись.
Як рішив, так і зробив він :
Швидко рушив у дорогу
І до вечора далеко
Був від рідного порогу.
До корчми зайшов під вечір,
Щоб хоч трохи відпочити.
На останню копійчину
Взяв поїсти та попити.
Корчмарі – народ цікавий.
Став корчмар його питати :
Звідки йде, куди мандрує,
Хто такий, де батько й мати.
Сором хлопцеві казати,
Що від скрути він тікає,
Тож почав фантазувати.
Корчмарю відповідає
Ніби він славетний воїн
Повертається з походу;
У житті своєму ніби
Він пройшов вогонь і воду.
Всім відомо, що язик наш
Без кісток. Його тримати
За зубами завжди треба
І на волю не пускати.
Давши волю язикові,
Дуже важко зупинитись.
І дійшла до того справа,
Що почав кравець хвалитись.
Каже, що такий могутній
І таку він силу має,
Що одним лише ударом
Аж сімох він убиває.
Як почули це селяни,
Стали всі його просити,
Щоб двох велетнів-страховиськ
Допоміг він їм убити.
Бо ці велетні щоночі
Почали в село ходити,
Крадуть та людей вбивають.
Час усе це припинити.
Всі цих злодіїв бояться,
Бо вони великі дуже :
Вищі дуба та тополі.
Їх з селян ніхто не здужа.
Просять хлопця їх убити,
Обіцяють нагороду.
Що ж, кравцю нема де дітись,
Мусив він давати згоду.
Уночі злі лиходії
У село прийшли, щоб красти.
Нагребли добра багато.
Вже нема куди покласти.
Тож, пішли вони до лісу,
Слідом хлопець поспішає.
Виліз він на дуб високий,
Всівся та спостерігає.
Повечеряли і тут же
Умостились спочивати.
Незабаром захропіли
Так, що ліс почав дрижати.
Почекав кравець а потім
З торби витягнув камінчик
Та в одного із них кинув.
В ніс попав, у самий кінчик.
Той прокинувся, схопився,
Ніс почухав та кричати :
“Не чіпай мене злодюго,
Бо я дуже хочу спати!”
Він на приятеля думав,
Що той спати заважає.
Штурхонув під ребра ліктем –
Хай надалі не чіпає.
Другий велетень з просоння
Не второпає нічого.
Кулаками став махати,
Бо не знає, що й до чого.
Вдарив приятеля добре,
Так, що той аж задихнувся.
Від удару відійшовши,
Той на нього замахнувся.
Заходилися убивці
Один одного лупити,
Величезними дубами
Ніби палицями бити.
А коли той дуб схопили,
Де сидів кравець-невдаха,-
Він, зірвавшись з того дуба,
Полетів неначе птаха.
Ліс увесь перелетівши
За одну лише хвилину,
Так упав кравець на землю,
Що загруз аж по коліна.
Ноги витяг із землі він,
Почвалав на шум та гомін.
Доки він дійшов – від бійки
Залишився тільки спомин.
Один одного забили
Вбивці-велетні дубами
І лежать обоє мертві
Із розбитими лобами.
До села кравець подався.
Там на нього вже чекали.
Уночі всі чули бійку –
Чим закінчилась гадали.
Бачать люди – хлопець з лісу
Йде спокійно і неспішно.
Підійшов до них та каже :
“Бій нічний пройшов успішно!”
Сумніваються селяни,
Що він велетнів подужав
І гуртом пішли до лісу,
Бо усім цікаво дуже.
Бачать – велетні убиті .
Стали хлопця прославляти,
Обіймати, цілувати,
З перемогою вітати.
В нагороду він отримав
Разом з вдячними словами
Повний золота та срібла
Віз, запряжений волами.
Попрощався із людьми він
Та погнав волів додому.
Закінчилися пригоди
В хлопця бідного на цьому.
Став він жити у достатку
І не знав нужди та скрути.
Хвалькуватих слів від нього
Вже нікому не почути.
Після випадку оцього
Він язик не розпускає,
Бо могло усе інакше
Закінчитись. Він це знає.
Світлана Сомош
