Горить, палає Україна,
Інфраструктура вся в руїнах.
Що за людина, ти — звірина,
Не маєш жалості до матері і сина.
Який же звір тебе пустив на світ?
Не має диявола страшнішого за тебе.
І ти тепер руйнуєш увесь світ —
Для тебе щастя більшого не треба.
А сльози матері —
Як дивитися на це?!
Чи в тебе в грудях замість серця каменюка?
Ця мати день і ніч ні їсть, ні п’є,
А тільки виглядає сина в муках.
Проходять роки в розлуці й тиші,
А в материнськім серці — пустота,
Яку нічим не можна замінити.
Якби ж ти знав, сину, як важко
У це повірити та далі жити.
Кат ти, узурпатор, людожер,
Та прийде час — за свої вчинки подумаєш напевно.
За кожний гріх, що зробив ти для людей,
Ти неодмінно відповіси перед усім суспільством.
А Україна буде процвітати!
Вона буде ще кращою, ніж колись.
І люди повірять у слова Тараса: «І на оновленій землі врага не буде, супостата,
а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі.»
Нужненко Леся Іванівна
