Жив-був мельник із синами.
Їх у нього три було.
Хлопці борошно мололи.
Ослик їм возив зерно.
Був у них ще кіт-мурлика.
Котик байдики не бив,
А щоночі на горищі
Вправно він мишей ловив.
Батьку час прийшов вмирати.
Він синів своїх зізвав.
І, прощаючись із ними,
Все добро ділити став.
Млин найстарший син одержав,
Син середній – віслюка.
А найменшому у спадок
Батько дав лише кота.
Зажурився син молодший :
“Що за спадок кіт-муркіт?
Чим мені він допоможе ?
Я, мабуть, піду у світ.”
І пішов. Іде він лісом,
А позаду кіт біжить.
От доходить він до річки
І надумав відпочить.
Сів, задумався про долю,
Звісив голову в журбі.
Аж тут, кіт йому говорить :
“Допоможу я тобі.
Ти, Іванку, не журися.
Тут сиди відпочивай.
А, щоб босий я не бігав
Ти взуття мені віддай.”
Кіт у чоботи узувся,
Та й у ліс мерщій гайнув.
Хлопець став його чекати
І не зчувся як заснув.
В той же час і тим же лісом,
Де Іванків кіт блукав,
Цар з красунею дочкою
У кареті проїжджав.
Кіт, побачивши карету,
Як почав галасувать :
“Ой, рятуйте, добрі люди!
Будуть зараз убивать!
Сто розбійників напало
На хазяїна мого.
Зняли одіж, обікрали,
В річку кинули його!”
Сам чимдуж побіг до річки,
Хлопця швидко розбудив,
Роздягнув, штовхнув у воду.
Потім кіт заголосив :
“Порятуйте! Порятуйте!
Пана витягніть з води,
Бо він плавати не вміє!
Люди добрі, всі сюди!”
Цар, побачивши, що й справді
В річці борсається пан,
Наказав його спасати
Й одягнути у жупан.
А тим часом, кіт цареві
Про Іванка розказав,
Ніби той багатий дуже,
Має замок, землі, став.
І, що прізвище Івана,
Цього пана – Карабас.
Кіт цареві вельми вдячний,
Бо хазяїна той спас.
Запросив царя й царівну
Погостити в замку в них.
Сів Іван з царем в карету,
Ну, а кіт вперед побіг.
Він щодуху мчиться шляхом.
Бачить – хлопці-косарі
Косять сіно край дороги
І виспівують пісні.
Кіт їм каже : “Хлопці, друзі,
Цар проїде мимо вас,
То кажіть йому, будь ласка,
Тут господар – Карабас.”
Та й побіг. Аж тут цар їде
І питає хлопців він :
“Косарі, чиї це луки,
Хто господар цих долин ?”
Косарі відповідають :
“Тут хазяїн Карабас.
Це його долини й луки,
Він – господарем у нас.”
Їдуть далі. Бачать – нива,
Хлопці жито на ній жнуть.
Колос гарний, просто диво.
Всі на совість спину гнуть.
“Розкажіть мені, люб’язні,-
Цар звернувся до женців ,-
Хто хазяїном тут буде?
Хто господар цих полів?”
“Карабас полів господар”-
Став один відповідать,
Бо прудкий кіт у чоботях
Встиг і тут вже побувать.
Потім кіт побіг до ставу.
З рибаком розмову мав.
Попрохав його сказати,
Ніби це Іванів став.
Цар до ставу під’їжджає,
І рибалку він пита :
“Як улов? Хто тут хазяїн?”
Той йому відповіда :
“Тут улов хороший завжди.
Рибка водиться у нас.
А цим ставом володіє
Наш господар Карабас.”
Кіт, в цей час, прибіг до замку,
У якому проживав
Чарівник лихий, підступний.
Він не раз людей вбивав.
Тільки кіт його побачив,
То відразу сполотнів,
Бо той велетень-презлющий
Був страшніший від чортів.
Острах свій переборовши,
Він сказав : “Я чув торік,
Ніби ви, шановний пане,
Незрівняний чарівник.
Ніби можете у звірів
Обертатись. Так? Чи ні?
Сподіваюсь, що це чудо
Ви покажете мені.
Бо я в цьому сумніваюсь.
Ви ж не можете, мабуть,
У тварину, тобто в лева,
Взять себе і обернуть?”
На такі слова зухвалі
Розсердився людожер.
Кіт не встиг моргнути оком ,
Як стоїть навпроти лев.
Величезний та страшнющий,
Очі полум’ям горять.
Кіт мерщій почав тікати,
Й перелякано кричать :
“Ой, не їж мене, шановний.
Будь ласкавим, покажи,
Як в малу норушку-мишку
Обернутись можеш ти !”
Тільки ці слова промовив,
Глядь – а лева вже нема,
А сидить на тому місці
Сіра мишка польова.
А коту цього і треба,
Швидко мишку проковтнув,
Бо він добрим мишоловом
По своїй природі був.
До палацу під’їжджає
Цар з усім своїм двором.
І, як завжди, він питає :
“Хто господар цих хором?”
Кіт підходить до карети,
Всіх запрошує в палац.
Слуги кажуть, що хазяїн
В них добродій Карабас.
Цар у захваті від цього.
Радий він, що Карабас –
Молодий, красивий хлопець,
Ще й багатий в той же час.
За Івана Карабаса
Заміж доньку віддає,
Половину свого царства
Молодим у дар дає.
Став Іван царем невдовзі
І щасливо він зажив.
А його кіт у чоботях,
Той, мишей вже не ловив.
Він у розкоші купався,
Жив в палаці, не тужив,
Бо за всі свої старання
Добру долю заслужив.
Світлана Сомош
