Лавка спогадів

сиділа я якось на лавці,
думала про все мов в казці,
аж потім вирішила оглянутся
зрозуміть, що хочется сміяться
від гірких сліз, стікаючих по мні.
згадуючи все хороше,
все забуте, все найкраще,
знову гірько плачучи в серьоз.
згадую дитинство,
кусок душі відразу відриває.
поглинаю я щороку,
в моє маленькеє містечко,
де росла маленька я.
прихожу я погостити,
вспоминати все хороше
все забуте все найкраще
в полії пустому.
своїм тілом я сиділа там,
на траві колючій, бездоганній
і вже не віриться, що жила я
в час той золотий.
віриться лиш в то,
що давно я вже померла,
але душа без покійна, приходе гостювати.
хожу я по старим вулицям
де все забито спогадами,
не можу я там вже ходити
розуміючи, що все
найкращий час уже пройшов .
тепер я можу лиш гадати
де мені все це вспоминати
в полі, чи на лавці?
гіркі сльози в мить перетворилися в усмішку,
коли згадала я, що проживала це все я.
час летить занадто швидко,
зрозуміла тільки я.
Стала з лавки, підтерла льози,
та пішла я в дім, де продовжую ревіть.

Жуйко Леоніда