Лихо

‎По темних дорогах, глибоких долинах,
‎Де місяць блідий і холодний висить.
‎Там Лихо старе по стежинах блукає,
‎Шукає він душу, щоб занапастить.
‎
‎У оці його завжди зимно й самотньо,
‎А пальці – мов гілля сухе й без життя.
‎Воно не кричить – лиш тихенько шепоче ,
‎”Прийми мене швидше, я доля твоя”.
‎
‎І сяде на серці, як тінь на віконце,
‎Не гріє теплом,в лиш холодом з дна.
‎Не хоче ні щастя, добра, ні достатку,
‎Лиш голод і біль, щоб просвіту не знав.
‎
‎Та є і у Лиха своя таємниця,
‎Воно колись теж було світле й живе.
‎Та людська жорстокість, брехня і байдужість,
‎Зробили з добра йому темне лице.
‎
‎І ходить воно по дорогах гуляє,
‎Несе на собі тіні людських провин.
‎І плаче коли хтось у пісні згадає,
‎Вже й хоче спочити, та мусить іти.
‎
‎Не згадуйте Лихо коли ніч на дворі,
‎Бо прийде у гості – не схоче піти.
‎Але в кого в серці ще іскра палає,
‎Не зможе до того воно підійти.
‎