“Ми в цьому не винні”, —
почали волати люди із кров’ю на руках.
“Ми цього не зробили”, —
промовили ураз.
Ти сам це збудував
і сам це все спалив.
Я тобі кров’ю не замазала спідницю
і гріхи свої не переклала.
Волали всі ці збоченці,
що колись клялись на серці,
горлали про брехню
і свої передумови.
Знаєш, де тепер твоя душа?
В брехливому вогні.
Бо правда не здолала слів,
але прагнула позбутися людей,
Які брешуть, плачуть і кричать,
що не винні вони є,
хоч і зруйновані були життя
людей невинних — до життя.
Іди собі до біса,
якщо винна твоя — тепер чужа.
Немає справедливості в словах,
які покарані твоїм брудним нещастям.
“Ми в цьому не винні”, —
продовжували волати люди із кров’ю на руках.
Вони волали, голос ставав здебільшого тихіший,
і з часом вщент забулось їхнє его.
Воно нагадувало усім закохане торнадо —
волає, плаче і скрегоче, коли так хоче бути поруч,
а потім враз згорають всі чуття, бо було чути про відмову.
А ви невинні були, будете — і помрете.
Вігелія
