Монстр… монстр… у кутку серця спочив,
Чатує, мов нічна тінь, мов глухий привид.
Стоїть і пильнує, коли гріх пробудить,
Коли людську душу на зло підманить.
У кожного з нас він — й друг, й ворог водночас,
Що шепче тихо: «Час показати всім свій час.
Свою форму справжню, темну й непокірну,
Щоб ніхто не смів зазіхнути на тебе гірку.»
Монстр — як леза вогняні, мов ріка, що реве,
Може врятувати, може й лихо звести.
Байдуже йому — твоє воно спасіння чи гнів,
Йому треба лиш, щоб ти відкрив його світ.
Ти мусиш знати, коли клич його звершить,
Коли мовчати, а коли люто рушить.
Бо хто навчиться монстра свого приборкати,
Той стане вільним, й ніхто не зможе лякати.
Він не жахливий — він частка твого єства,
Він — природний дзвін у глибинах серця.
Лише обачність і мудрість відкриють йому путь,
І кожен, хто зачепить, спізнає твою лють.
Монстр… монстр… він у кожнім з нас живе,
Мов тінь вітру, що спішить серед лісів і нив.
І хто зрозуміє, як із ним співжити,
Той силою власною всіх може вразити
Іванюк Артем
