У місті масок, брехні і скла,
Де правда в пеленах сну заснула,
Де совість, мов тінь, між людей пройшла,
Де щирість пала — а фальш ожила.
Там погляд — пустий, мов порожній кувшин,
Усмішки — стерті, холодні, пласкі,
А слово — як попіл із вуглищ мин,
Що сиплеться тихо на душі людські.
Там брехня — мов гадюка срібляста й туга,
Обвиває серця невидимим плетивом,
І кожна думка, і кожна дорога
Ведуть у пустелю облуди фальшивої.
Лицемірство — шарманщик старий, без лиця,
Крутить колесо слів заїжджених, млявих,
Під пальцями крутиться нитка хитка —
З неї ткуть правди фальшиві облави.
А істина — ніж, що розрізує ніч,
Пробиває бетонні стіни облуди,
Гола, мов нерв, і пекуча, як січ,
Несхожа на пишні промови і чудо.
Справжність — це камінь у мішку душі,
Важка, як мовчання на дні зіниці,
Вона не вкладається в брудні мережі,
Не терпить облуди, лицемірства, границі.
Бо фальш — як діжка пуста на воді,
Що стукає мляво в розбурхані хвилі,
Вона затоне у першій біді —
А правда стоїть, хоч серце і в милі.
Софія Дмитрієва
