Моє ім’я звучить як ехо помилок —
Ніхто не відгукнеться, лиш крок —
І тиша ріже спогади, як скло,
А серце — тінь, що в темнім колі в’ється.
Я вчуся жити, неначе йду
Тонкою кригою між «що було» і «ким я можу бути».
Мій страх — не смерть, не ніч, не вогкий дим,
Мій страх — помилка. Її не обминути.
Я знаю — стерти неможливо,
Втекти не можна, забути — совість не дає…
Мій страх — не впасти, а не так зробити,
Поставити кому не там, не той знак…
Совість в мені — не суддя, а вогонь,
Що палить за кожну дрібну перепонь.
Як знов помилюсь — не пробачу собі,
Знов кару й страждання приймаю свої.
За ту неуважність, за погляд не той…
Карати я буду себе знов і знов.
А страху… треба в очі дивитись,
Не можна так жити… не вистою я.
Та як зазирну на секунду — осліпну,
Осліпну й впаду без жодних думок…
Колись я помру від своєї ж помилки,
Колись я піду — не від втоми чи сліз,
А щоб не тягти цей внутрішній тиск.
Не хочу щоночі знов бачити снів,
Де совість шепоче: «не варта зусиль».
Заберу з собою цю тінь за спиною.
Я б з радістю стерла себе
Й нашу долю…
Діана Герасименко
