Дозволяю вітру віднести кудись душу,
Кудись, де нічого нікому не мушу,
Кудись, де всім байдуже —
хто ти і звідки,
Кудись, де інші не ставлять на тебе мітки.
Дозволяю вітру забрати і тіло,
Навіть незграбно чи природньо невміло.
І тягне той вітер тіло далеко за поле,
І, може, далі хвилею його таки підхопить море.
Хотіла б я там десь знову зажити,
Так іноді хочеться, як птахи, чинити —
Відчути життя, відчути свободу…
На це моя душа дає свою згоду.
Неси мене, вітре, у вир безупинний —
Серйозно!
Не питай моє тіло, чи йому тривожно.
Віднеси далеко спогади, мрії та сподівання —
Лиш дай мені слово… одне — на прощання.
Тікати — це слабкість? Не знаю… можливо.
Пізнати себе — ось що насправді важливо.
А що, як цей вітер — мій порятунок чи то моя дорога?
То й зникну, як вітер — без жалю, без вагань або ж злого слова.
Diana Ryzhevska
