Не кожні очі бачать біль у тиші,
Не кожні розрізняють суть зневір.
Одні, мов дощ, проходять в шибу знизу,
А інші – лиш своїм лишають слід.
Не кожні очі з поглядом глибоким,
Не всі приймають душу без прикрас.
Одні сприймають маску і обгортку,
А інші – бачать серце крізь показ.
Не кожні фрази лікують тріщини,
Не кожне "добре",значить "я стою".
Одні звучать, неначе звуки з тиші,
А інші – серцем шепчуть: «Люблю».
Не кожне серце чує, як ти гинеш,
Не кожне вміє до кінця віддать.
Одні приходять, щойно вщухне винність,
А інші – залишаються мовчать.
Не кожна втрата зраджує насправді,
Не кожен біль – поранення з ножа.
Одні ламають крила у безраді,
А інші – шепчуть: “Ти ж бо не чужа”.
Не кожен шлях веде тебе додому,
Не кожен світлом стелиться в вірші.
Одні лишають слід в землі знайомий,
А інші – в серці й навіть у душі.
Не кожне “досі” є насправді “з нами”,
Не кожне “завтра” має сенс нести.
Одні зникають поміж голосами,
А інші – тихо вчать тебе рости.
Не на кожне слово – встигнеш відповісти,
Не кожен лист дійде туди, де ти.
Одні згубились, наче сніг у листі,
А інші – в снах приходять, в простоті.
Не кожна вірність з голосних обітниць,
Не кожна тиша – знак того, що все.
Одні яскраві, наче ніч в столиці,
А інші — світло, що в тобі росте.
Не кожна ніжність голосна чи явна,
Не кожна втрата втрачена навік.
Одні,як дим, зникають вправно,
А інші – проростають крізь твій крик.
Віка Федорич
