Не обіцяй мені раю на ранок,
Не шепчи про безгрішні світанки.
Я ж і сам колись п’яний по барах
Заблукав у чужі забаганки.
Я не кращий — пив і лукавив,
І любив не душею — лиш тілом.
І в душі моїй, вітром блукала
Порожнеча чужого похмілля.
Ти говориш, що вийдеш з туману —
Та чи зможеш ніч відпустити?
Без отих засмучених думок,
Що навчилися в крові тремтіти?
Я не вірю в спасіння у слові.
Я боюсь — опинитись слабким.
Ці прокурені, мокрі жінки
Назавжди оселились в мені.
Не даруй мені ролі героя,
Не ховайся в тіні балачок.
Я ж такий, як і ти — вечоровий,
Неспокійний, справжній, живий.
Тільки знай: не зраджу в біді,
Не продам у п’яній розмові.
Бо і я — з тих нічних, де завжди
Пахне болем, ризиком, кров’ю.
Але як поклянешся — не зрадь.
Як в очах моїх схочеш утонути —
Я з тобою — у всюди, завжди.
Лиш не смій — забути: кохаєш.
ARTEM VDOVICHENKO
