Сиділа баба біля моря,
Гадала думоньку свою.
Зовсім стара, вже сива, хвора,
Та не мала до себе жалю.
Бо баба сильна — життя її било,
Крізь усе самостійно пройшла,
Часом довгим свій дух загартила,
Але спокій таки не знайшла.
А море хвилями своїми,
Що танцювали вальс на воді,
Бабі спогади легко навіяло,
Котрі вона так ховала в собі.
— Ох, Одесо, матінко рідна,
Така люба, красива моя!
Через що ти вела мене, бідну,
Через що я з тобою пройшла?..
Пригадалася бабі та днина,
Ой, як Привоз тоді гомонів!
Там кохання своє вона стріла —
Моряка, біля рибних вітрин.
Хоча років вже сорок минуло,
Не забуде ніколи вона –
Його погляд, в якому тонула,
Та усмішку, що з глузду звела.
Згадала Дерибасівську пізню,
Як не бачила з ним і часу.
Він тримав її руку, так міцно,
Й вихваляв дивовижну красу.
Як у театр ходили з ним разом,
Він морозивом її пригощав,
А як прохолодно ставало — одразу
Свій піджак їй на плечі вдягав.
Як берегом моря гуляли,
Розмовляючи просто про все.
Як вперше його цілувала,
Як кохала понад усе.
Та не судилося щастю тривати…
Море кликало в путь юнака.
Довелося йому відпливати –
Це обов'язок був моряка.
Вона чекала, бідна, роками,
У ній стільки надії було.
Вона молила Бога ночами,
Щоб усе із ним добре було.
Але надію змогли її вбити:
Осінь вістку страшну принесла.
Не дало море хлопцю доплисти —
Затонув він, ще була весна.
Розлучило закоханих море,
Підіславши вночі страшний шторм.
Ледь трималася дівка від горя,
Протираючи сльози шарфом.
Саме відтоді вона одинока,
Тільки він коханим міг бути.
Але доля занадто жорстоко
Приказала його їй забути.
Покотилася в баби сльоза,
Солоніша за те чорне море.
Вона підняла до неба глаза
Та сама собі тихо говорить:
— Без нього нема мені місця
Ні в світі, ні на цій землі.
Відростити б пташині крильця
Й полетіти до нього мені…
Так і сталося, як захотіла:
Наша баба пташкою стала.
Її серце бій зупинило,
Та вона на тій лавочці впала.
А тепер вони разом з коханим —
До душі полетіла душа.
Хоча цей день був для неї останнім,
Баба спокій нарешті знайшла.
Кобзар Кароліна
