Одного разу Щастя в темнім лісі заблукало.
Не знає що робити – виходу нема.
І раптом, Щастя сумувати стало,
Бо літо в серці замінила зла зима.
„Що ж тепер люди без мене робитимуть?“ –
Все думало щастя собі.
„Як тепер світи величні житимуть?“ –
Не зупиняло воно роздуми свої.
І тут, надія у душі спалахнула,
Неначе вогник малий, та яскравий
Й дорога в інший бік стрімко повернула,
Що ті думки наганяла у розум жвавий.
А зараз, в цей момент, все стало на свої місця.
Ліс, немов живий засяяв і заграв.
А наше Щастя все раділо без кінця.
Сміялось й поле українське, повне гарних трав.
Хозяїнова Софія Володимирівна
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
