Село Вишневе, де сад рожевий цвів,
Тепер стояло, як похмурий склеп.
Лиш чорні віти, мов кістлявий гнів,
Шкреблись у небо, обіцяючи щеп.
Колись давно, як вчить старий переказ,
Прийшли демони з безодні чорних ям.
І відьми встали, щоб відвести наказ,
Від зла, що йшло по випалених полях.
То був не бій за славу чи за честь,
А смертна битва, де не було кінця.
І перемоги там не відала вість,
Бо смерть зібрала всіх бійців з лиця.
Я, Хранителька Знань, з останнім амулетом,
Ішла до хати, що обплівся хміль.
Там, під землею, з прадавнім заповітом,
Чекав Артефакт, розвіюючи біль.
Свіча тремтіла, тіні грайливі сумні,
В кімнатці кам’яній, де панував лиш морок.
І запах дивний, як гнилі пісні,
Зливався з холодом, що йшов з усіх сторінок.
Під люком старим, де руни спали в сні,
Відкрився вхід, і звідти віяв гніт.
Там чорне дзеркало лежало в темноті,
Не відбивало світла, як заповідав світ.
І тіні танцювали в кожній щілині,
Душі загиблих, хто не знайшов спочинку.
Відьмині чари, демонині глибинні,
Застигли в вічній, безкінечній картинці.
Їх шепіт линув, біль і пустота,
Вони застрягли в цьому дивнім колі.
Моя ж мета – не врятувати світ,
А розділити їхню сумну долю.
Торкнулась дзеркала – і холод обійняв,
Останній подих, що злетів з моїх вуст.
Світ зник, і лише порожнеча обійняла,
Лиш шепіт листя, що вмирав, мов сум.
Lukava
