Я пам’ятаю..
Твої нездійсненні бажання,
В глибоких очах — лиш кохання, солона сльоза на щоці.
Той клаптик паперу,
де трішечки слів на прощання,
Надії та ще сподівання тримала ти міцно в руці.
Твоє русяве волосся..
як вітер, лоскоче ним губи,
І дійсно цього не забути…
ти увійшла в мої сни.
Ми як малі діти, були до всього цікаві,
А ще — міцна львівська кава
з п’янким ароматом весни.
Я пам’ятаю…
На зустрічі мені твої кроки,
Як в танці, а потім ми змокли, ховаючись від дощу,
Тепла та ковдра, я змусив весь світ мовчати,
І кожного разу спочатку обіймати тебе досхочу.
Я пам’ятаю,
Твої найтепліші долоні,
Які рятували від крові, зупиняли допоки тече,
Знов твої сльози, та біль ніяк не зникає…
чесно, чому так — не знаю, лікуй! бо дуже пече…
Так дивно, осінь як завжди холодна,
За вікном купа машин і народу, захоплених своїми думками.
Так…дивно… трамвай лиш спростовує мрії,
Здається, він наче без діла, повторює знову свій шлях.
Я пам’ятаю…
Як ти трималася востаннє,
Як ти торкалась так само,
а я просив би.. й ще…
Я пам’ятаю… вибач, я все пам’ятаю…
Старі запилені фото серед інших пожовклих речей…
Тео Даль
