Ти хоч без крил, та все таки літав,
Вкусив солодкий плід свого бажання,
Самому щастю коси заплітав,
Кричав до божевілля – це кохання!
Але на жаль ті крила вже опали,
І солодом немов би отруївся,
А коси бідні, сльози заливали,
Замовк, затих і в темряву зарився.
Це сумно. Справді?. Боляче? Авжеж.
Ти ще живеш, хоча скоріш існуєш,
І доки остаточно ти не вмреш.
Я розкажу, а ти мене почуєш .
Навкруг нема нічого крім води
Тебе уява вже тримає в лапах,
Під нами дно, ми попливем туди,
Це що так пахне?. Дуже дивний запах.
Он придивись на дні якесь каміння,
Скоріше камінь, трупи і мотузка,
Канат обвив два тіла мов коріння,
У плямах крові, білосніжна блузка.
Шматочки губ злягли уже на дно,
Набухло тіло, від потоків гною,
З потилиці щось булькає давно,
«Я завжди поряд. Я завжди з тобою»
Хто перебив?!. Ти також голос чуєш?
«Не бійся милий я навік твоя.
Моє кохання на собі відчуєш»
О, боже всемогутній, це брехня!
Як синій труп щось може відчувати?!
Він весь розпух, як губка у відерці,
«О моя , зірка, буду я тримати ,
Твою турботу у самомі серці»
В якому серці?. Що ви геть здуріли?!
Ти мертвий дурню, там лише діра,
Тебе й кохання риби хижі з’їли!
І в неї зліва навстіж два ребра.
«Це не важливо поки ми удвох,
Допоки разом я не чую болю»,
Мабуть здивую та твій мозок здох,
Ти не відчуєш й пекла під собою.
«Моя надія у твоїх руках»
«А моє щастя це твоя надія»
«Я часто бачу личко твоє в снах»
«Поцілувати – найпалкіша мрія!»
О, боже мій!. Це ж мрія ідіота!,
Та ваші губи вже гниють на дні!
«Моє життя це лиш маленька квота,
За те кохання що горить в мені!»
А знаєш що найбільше мене плута?
Рука твоя тримає гострий ніж,
І замість того, щоб розрізать пута…
Ти і її життя не ставив в гріш.
Ось, мій читач, це пам’ятник кохання,
Це постаменти пристрасті й любові,
Я чую із кутка твоє зітхання,
Ти ще живий. І дякуй за це долі.
Ростислав
