У бабусі жив-був кіт.
Він мишей ловив як слід.
Та коли він став старий,
Хворий, немічний, сліпий,
І не зміг мишей ловить –
З хати вигнала в ту ж мить.
Кіт понуро рушив в ліс,
А йому назустріч лис.
Той, побачивши кота,
Здивувався та й пита :
“Що за звір такий чудний?
Звідки ви і хто такий?
Із яких країв прийшли,
Та чому до нас зайшли?
Ви назавжди у наш ліс?
Познайомимось – я лис.”
“А я – Коцький, мудрий кіт.
Вже багато маю літ.
Із країв далеких я,
Залишилась там рідня.
Лев, цар звірів,- дядько мій.
У сім’ї його я свій.
Хочу я від вас почуть :
Добре звірі тут живуть?
Так ?! Тоді я в лісі цім
Побудую гарний дім
В тому місці де потік.
В ньому й доживу свій вік.”
“Пане Коцький,-каже лис,-
Раз прийшли до нас у ліс,
То запрошую я вас, –
Зоставайтеся у нас.
Маю я просторий дім.
Буде зручно вам у нім.
Що вполюю – пополам,
Стане здобичі і вам.”
Пропозиція така
Вдовольнила і кота.
Так до лиса кіт пристав,
В цьому лісі жити став.
Полювати лис ходив,
А пан Коцький спав та їв.
Якось вовка лис зустрів,
Той розмову з ним повів:
“Кажуть, – є у тебе хтось.
Приютив, мабуть, когось ?
Правда це, чи може ні ?
Розкажи усе мені.”
“Правда, – лис відповіда,-
В мене, вовче, прожива
Не просте таки звіря,
А племінничок царя.
Познайомив би тебе,
Та боюсь, що розірве.
Бо пан Коцький дуже злий,
Хоч на зріст він і малий.”
“Куме лисе, познайом !
Я з ведмедем, кабаном
Приготую вам обід.
Ти такий не їв сто літ.”
“Що ж, готуй такий обід,
Що його не їв сто літ.
Потім скажеш нам, коли
І куди, щоб ми прийшли.
Тільки, як прийде пора,-
Ви сховайтесь від гріха,
Бо сердитий дуже гість.
Не сподобаєтесь – з’їсть!”
Стали вовк, кабан, ведмідь
Страви на обід варить.
У кошару вовк пішов –
Барана приніс на плов.
А ведмідь пішов на став.
Десь він вудочку дістав.
Рибки швидко наловив.
З неї юшку він зварив.
Потім меду приволік,
А кабан млинців напік.
Швидко хмизу назбирав.
І ведмідь приготував
Гуску, смажену в печі,
Пироги та калачі.
Все! Готовий вже обід.
Та чи радий буде кіт?
Всі бояться. Хто піде
В дім до лиса й приведе
Пана Коцького сюди?
З них ніхто не хоче йти.
Бо, якщо не в дусі кіт,
То який вже там обід!
Зайця вовк тоді спіймав
Та суворо наказав,
Щоб до лиса він сходив,
На обід щоб запросив.
До хатини той прибіг.
Стати страшно на поріг.
Став подалі та й кричить :
“Дядьку лисе! Пан ведмідь
Разом з вовком, кабаном
Дуже просять вас з котом
На галявину прийти.
На обід до них зайти.
Пишний стіл накрили там
І на вас чекають там.”
“Добре,- лис відповіда,-
Тільки б не прийшла біда,
Бо пан Коцький дуже злий.
Передай ти їм, малий,-
Всі сховаються нехай.
Ну, а ти мерщій тікай!”
Зайчик миттю дременув.
Тільки вітер промайнув.
Звірям все переказав
Та й подалі в ліс помчав.
Полякалися вони
І ховатись почали.
Хто куди : кабан – у хмиз,
На сосну ведмідь поліз,
А вовк, дивлячись на них,
Поряд у кущах затих.
Тут і лис з котом прибіг.
Кіт на стіл відразу – плиг.
М’ясо він зубами рве.
Бачить, що і риба є !
Кіт давай її трощить.
За вухами аж лящить.
“Мяу! Мяу!” – кіт нявчить.
“Мало! Мало!” – лис кричить.
Хоче глянути кабан,
Що за звір – сердитий пан?
У шпарину загляда,
Бачить лиса і кота
Та міркує: “Хоч мале, –
Їсть багато й дуже зле.
Хоч би він мене не з’їв.”
Та зі страху затремтів.
Кіт, почувши шурхіт десь,
Враз напружився увесь.
Біля столу хмиз лежить.
Хтось у ньому шарудить.
Думав миша. Плиг туди.
Свої гострі пазури
Кабану загнав у ніс.
Завищав той на весь ліс.
Потім він заверещав
І крутитися почав,
Мов хто дзигу запустив,
Та й на вовка наступив.
Вовк злякався і завив.
“Кабана з’їв кіт !” – рішив
І прожогом навтьоки.
Хитрий лис кричить: “Лови !”
Тільки лиса вовк почув,-
Світ за очі дременув.
З переляку кіт нявчить.
Дибом шерсть на нім стоїть.
Зашипів, підняв він хвіст
І на дерево поліз.
А на дереві тремтить
Переляканий ведмідь.
Як почув, що лізе кіт,
Вже немилий білий світ.
Заревів, заголосив
І гілляку відпустив.
Впав на землю, як лантух,
Аж забило в нього дух.
Ледве встав. Пошкутильгав,
Тільки куряву здійняв.
Всі розбіглись. Хто куди.
А пан Коцький зліз з сосни
І говорить: “От біда!
Не для мене жвава гра!”
Засміявся хитрий лис .
Каже : “Будем мати зиск!
Бо коли бояться вас –
Стануть слугами у нас!”
А назавтра вовк приніс
На обід коту п’ять кіз.
Повелося так з тих пір :
Їм щодня якийсь-то звір
Для кота обід несе.
Як сир в маслі, кіт живе.
Задоволений і лис –
Щастя кіт йому приніс.
Я у них не раз гостив.
Калачі із медом їв
І вино у них я пив.
Тільки вуса намочив,
Бо усе, що там було
Мимо рота потекло.
Поки я там пив та їв,
Кіт цю казку розповів.
Я її на вус мотав.
Щойно вам розповідав.
За це хочу, на цей раз,
В’язку бубликів від вас.
Світлана Сомош
