Картини — мов вікно у ніч,
Де світло гасне, гасне клич.
Вони зависли на стіні,
А інші — творяться в мені.
Картини пише час живий,
І пензлі мріють кольорові,
Але в пітьмі моїх повік
Зринає чорний їхній крик.
Закрию очі — і здається,
Що серце фарбами заллється.
Не люди творять ці світи,
А тіні, що знесуть мости.
І пензлик смерті доторкає,
Холодним подихом витає,
Мов хтось торкається в пітьмі
Мого обличчя у імлі.
Картини шепчуть у кутках,
Вони живуть у моїх снах.
Їх кольори — не радість, ні,
А страх, що ходить по мені.
Вони сміються в тишині,
Відлунням стукають вірші.
Картина — чудо, та бува,
Що чудо — тінь, і в ній труна.
Я бачу в них себе без руху,
Холодний спогад, крихту слуху.
І зрозуміти мушу я:
Картина — теж душа моя.
І поки серце ще горить,
Я мушу барвами творить,
Щоб навіть смерть у полотні
Злилась у світлій глибині.
