Ти опустила руки, дивишся за край,
І вже не гріє так співучий водограй.
Уже не тішить так тебе палка весна,
Де заховалась мила посмішка твоя?
Я не дозволю смутку тебе взяти
І горю – душу твою розіп’яти!
Мов корабель лечу на гострих хвилях,
Багряне серце сяє на вітрилах!
Благаю – в прірву болю не впади,
Поринь зі мною в таємничі сни,
Де зорепади бавляться мов діти,
Та щиро граються барвисті квіти.
Там мерехтять смарагдові луги,
І солов’ї щебечуть навкруги,
Веселка простеляється до гаю,
Величні гори тягнуться до раю.
Стежинки вимальовують твоє ім’я,
Сади так тепло гріють, мов сім’я.
Здіймає вітер легко до небес,
Це загадковий світ Божественних чудес.
Собою я прикрию твої рани,
Коханням замалюю твої шрами.
Мечем осяйним захищу я крила,
Що у печалі безнадійно опустила.
Ти моє щастя, мій золотий ліхтар,
Свої долоні я кладу на твій вівтар,
З останніх сил благаю жити та співати,
Бо тільки ти є здатна Всесвіт надихати!
Лиш поглядом ти здатна воскресити,
А ніжним дотиком – все тіло обігріти.
Твій подих чистий, ніби світло молитов,
Ти відродила знов в мені любов.
Бахмацький Богдан Сергійович
