Так важко думати про те,
Що хтось, десь там, на фронті
Думає про дім, без можливості піти.
Залишився героєм він посмертно.
І спогади лишились тільки вдома.
Там де тепло, світло й гарно,
Тепер все сіре, а поряд тільки душі бігають по колу.
Їх ємоції поглинув стан,
Вони кричать самі на себе.
Не можуть гинути чи жити,
Вони застрягли тут навічно,
Наводять паніку очима,
Забирають все ліричне.
І ось вже очі налились багряними сльозами,
Що печуть як біль від втрати.
Як надія, що пропала вже навічно.
І ніколи не вернеться навіть проблиск світла.
На могилах тануть квіти,
Пелюстки втрачають колір.
А верба,
Що біля стежки вже стоїть роками,
Спускає все своє гілля до тіл полеглих.
Наче плаче,
І сльози її обіймають плити.
Фото на могилах всі сумирні,
Проте спокій не всілявся ще ніколи,
Тільки невимовний біль забрав усі ємоції з сердець.
І плач, болючий плач,
Який не відпускає вічно.
Він тягне душу прямо вниз,
До тих, хто втратив своє серце за свободу слова.
Без можливості покинути цей страшний полон безсилля,
Плач позбавляє сили.
Все навколо вже стихає,
І нарешті спокій завітав у світ.
Спогад гарний про домівку й дитинство став прощальним назавжди.
Забирає душу в інший світ, де немає тих страждань.
І в обіймах теплих, світлих настає вже вічний сон.
Марія Ярослаєва
