2022 — в країні йде війна.
І знову на ті граблі,
як було здавна,
ми падаєм назад
в минуле боротьби,
що думали — скінчилась,
але й в наші дні
ми маємо кричати,
виборювать свободу.
Ми тепер сильніші —
волею народу.
Можемо позбутися
наших ворогів,
аби ж ще памʼятали
історію, як Чорновіл.
Бо так було завжди:
нація, що сильна,
знищувалась вперто
всі роки стабільно.
Бились ми за волю,
що була так близько.
Розстріляні за мову —
поети, футуристи.
Плакали, молились
всім, кого не шкода.
Майже на колінах
просили ми у Бога,
щоб скінчився жах
постійного знущання.
Культура України —
на грані вимирання.
Століття намагались
зажити ми, як люди,
і нашого минулого
ніколи не забудем…
Так думають ті люди,
що не бачать світу,
не бачать правди очі
заплакані, розбиті.
Бо навіть в ці часи
нічого не змінилось.
Воюєм за свободу?
Навіщо знадобилась?
Яка різниця вже,
де жити, що вивчати,
як нація ганебно
російською тріщати,
може, просто так
на вулицях столиці
дивитися російське,
і Пушкін на полицях.
Як пояснити людям,
що треба обʼєднатись,
що без знання історії
все буде повторятись?
Як розказати правду,
щоб не перекрутили?
Як докричатись в серце
рідної країни?..
Вишня
