Було чи не було, хто зна?
Та, кажуть, що колись
У деякому лісі дуб
Більш ніж сто років ріс.
Опівночі під дубом тим
Збиралися чорти
І кожний з них розповідав
Про злі діла свої.
Ішов тим лісом чоловік,
Застала ніч його.
Побачив він столітній дуб
А в дубі тім дупло.
Подумав він : “Сховаюся
Я, мабуть, у дуплі.
Вночі у ньому буду я
В безпеці і теплі.”
Заліз в дупло, вмостився там,
Незчувся як заснув.
Опівночі прокинувся,
Бо гомін він почув.
На голос визирнув з дупла,
Зі страху занімів –
Навколо вогнища сидять
Десятка з два чортів.
Один з них розповідь веде
Про те, що він зробив,
Щоб людям жити стало зле.
Ось, що чорт розповів:
“Неподалік за лісом цим
Розкинулось село.
Веселі люди жили в нім,
Всім хороше було.
Зробив я так, що у селі
Пропала вся вода.
Тепер в селі усі сумні,
Тепер у них біда.
Щоб відвернулася біда,
Все знову ожило,
Щоб повернулася вода
Назад у це село –
Потрібно їм із джерела,
Що било край села,
Велику жабу вигнати.
І, з’явиться вода.
Не здогадається ніхто,
Як вийти із біди.
Усе живе загине без
Цілющої води.”
Найстарший чорт сказав : “Ну, що ж!
Ти байдики не бив.
Лихою справою мені
Ти дуже догодив!
Послухайте, що людям я
Поганого зробив:
На любу донечку царя
Я чари напустив.
Царівна чахне на очах.
Зізвав цар лікарів,
Та ліків не знайде ніхто.
Ніхто, крім нас чортів !
А ліками для неї є
Простісінька вода,
Що витікала до цих пір
Із того джерела.
Не здогадається ніхто,
Як зняти чари злі.
Не допоможуть їй нічим
Заморські лікарі.”
Утретє півень проспівав.
Розбіглися чорти
Робити людям зло нове.
Побігли хто-куди.
Не відали того чорти,
Що поряд у дуплі
Сховався на ніч чоловік.
Він чув про справи злі.
Швиденько вилізши з дупла,
Він поспішив в село,
Щоб людям там допомогти,
Від них відвести зло.
Гуртом усім селом вони
Пішли до джерела,
Чортячу жабу вигнали –
З’явилася вода.
Щасливі жителі села
З подякою дали
Віз повний золота йому
За доброту й труди.
На віз усівся чоловік
Та понука коня –
Він поспішає до хором
До донечки царя.
Із джерела набрав води.
Він ліки їй везе.
Приїхав. Цар його зустрів
І до хором веде.
Як тільки глянув чоловік
На донечку царя,
То зрозумів: “Пропав навік.
Це доленька моя.”
Дає царівні ліки він,
А сам немов німий,
Не відриває погляду,
Зробився сам не свій.
Царівна закохалась теж.
Очей не відведе.
Прийняла ліки, підвелась,
До чоловіка йде.
Хвороба відступила геть!
Пропали чари злі!
Радіють цьому чудові
Дорослі і малі.
За диво-лікаря дочку
Цар заміж віддає.
Півцарства свого в придане
Він молодим дає.
Живуть щасливо молоді,
Та є в них заздрісник –
Царевий вірнопідданий
Колишній помічник.
Який від заздрощів своїх
Не їв, не пив, не спав
Він в молодого геть усе
Вивідувати став.
Дізнавшись як усе було,
Царевий заздрісник
У той же день пішов у ліс
І у дупло проник.
Опівночі прийшли чорти
Сердиті й дуже злі,
Бо зрозуміли, що хтось чув
Їх замисли лихі.
В дупло один з них зазирнув,
Знайшов людину там,
За шкірку витяг із дупла
Й віддав на суд чортам.
Не довгий суд був у чортів,
Накинулись усі
І залишили через мить
Лише кістки одні.
Ось так скінчив своє життя
Царевий заздрісник,
А царська молода сім’я
Жила ще довгий вік.
Не раз бувала я у них
І пригощалась там.
Та страви не попали в рот,-
Мазнули по вустам.
І все. Неначе й не було
Частунку на столі.
Кудись пропали мед, вино.
Чомусь пропав пиріг.
Мабуть тому, що казка це
З початку й до кінця.
Та все ж і в неї є мораль
Здогадуюся я :
Знай, заздрощі не приведуть
До гарного кінця,
Якщо ж до рук удача йде –
Лови, вона твоя!
Світлана Сомош
