Я боюся зійти на межу самоти,
де немає вже шансу тебе віднайти.
Що колись обернеться в тишу твій сміх,
І лиш спогад далекий торкатиме втік.
Я щодня прокручую в думці картину:
як прощання накриє мов чорна хмарина.
Наче тінь невідступно за мною іде,
забирає повітря й надію жене.
Я не знаю, чи відбудеться, чи це лиш думки,
Та тривога глибоко горить у мені.
Мов вода під кригою рине й шумить,
І ніхто цю загрозу не може спинить.
Бо вже відчувала падіння без краю,
там, де серце втрачає усе, що тримало.
Де у темряві довго шукала я світ,
але марно — лиш холод, порожняя мить.
Ти даєш мені віру в невидимі крила,
Поруч з тобою росте моя сила.
Слова твої — руки, що тримають мене,
І в очах твоїх світло, що завжди веде.
Без цієї опори я жити не зможу,
Страх утрати стискає мов подих негожу.
Якщо підеш — зупиниться серця ритм,
І розсиплеться світ, і розтане весь зміст.
Та поки ти є — я живу і зітхаю,
Кожную мить твою в серце собі заховаю.
Бо світло твоє — єдине спасіння,
Що тримає мене від болю й падіння…
