Роки минають,
Все що було так цінно забувається миттєво.
Раніше діти гомоніли вдома, бігали, співали,
Зараз же, окрім руїн нема нічого.
Світла пам’ять це лише примара.
Як ти вернешся додому,
Не побачиш вже нічого.
Як торкнешся дорогого,
Не помітиш ті хвилини,
Що раніше були надто мляві.
Раз,
І вже ніщо не здатне заглушити ємоційним сум.
Два,
І біль душі молить про пощаду, бо витримати серце вже не в силах.
Три,
І вже гарячі сльози рікою стікають по щоках.
Мозок вже не може зрозуміти де омана.
Це все один момент,
Де вже немає чіткого кордону.
І ось, ти бродиш по руїнам,
Де кожен камінь, так пам’ятний тобі.
Проте нічого вже немає.
Думки в моменті лишень про одне,
"Та де ж всі ті хто були так дорогі?"
І знову серце застогнало,
І знову сльози потекли по тендітній шкірі.
Вже жодна річ у цьому світи помогти не в змозі.
І знову бродиш по руїнам,
Так пусто на душі не було ще ніколи.
Серце рветься на частини,
І кожна з них плаче свою пісню.
Вже немає сили плакать,
Все занадто далеко зайшло
Кожен камінь був так пам’ятний тобі,
А зараз залишився тільки спомин..
Марія Ярослаєва
