У дзеркалі я побачила не себе,
Я побачила сліди колишніх історій.
Моє відображення дихало зле —
Наче тінь з розтрощеної пам’яті зорі.
Очі — як рани, що більше не сплять,
Усмішка — маска, давно потріскана.
Ті, хто кохали, лиш встигли забрати
Мою віру в любов… по-дитячому чисту.
Я торкаюсь щоки — там ніби сльоза,
Якої вже років із десять немає.
Там не я — а розбита жінка одна,
Що вчиться мовчати, коли все зникає.
І як мені бути — із цим “не-я”?
Як стерти усе — не стираючи серце?..
Я дивлюсь у дзеркало, як у життя,
Де вже навіть туга — не вперше.
Анастасія Бондарєва
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
