Розмова з вітром

‎Стою на горі,де світло й простори,
‎Де гори цілують небесні хмарки.
‎Звертаюсь до вітру, до вільного брата,
‎Щоб те що цікавить мені розповів.
‎
‎Скажи мені вітре – питаю я щиро,
‎”Чому у життя така стежка мінлива”.
‎”То сонце сміється,то хмара гримить,
‎І серце не знає, де правда, де ні” ?
‎
‎А вітер зітхає – життя й є дорога,
‎Де вчишся любити, дружити, зростать.
‎Не бійся ти бурі – вона не ворожа,
‎Вона тебе вчить, як сильнішим ставать.
‎
‎А як же любов – спитав вітра несміло,
‎Вона ж як вогонь , і гріє й пече.
‎Любов – мовив вітер, то диво безцінне ,
‎Вона живе в тому, хто любов’ю живе.
‎
‎А люди? – питаю, чому так буває,
‎Не бачать ,як іншій людині болить.
‎Бо серце закуте у тишу і заздрість,
‎Той лід лиш розтопить сльоза доброти.
‎
‎Я довго мовчав і дивився у небо,
‎А вітер кружляв і неначе навчав.
‎Сказав він мені, ти в собі не копайся,
‎Бо сенс – у дорозі, в сім’ї, у роках.
‎
‎І він обійняв мене, до прохолоди,
‎Та тихо сказав – ти живи і палай.
‎Я поруч завжди, коли втомишся, свисни,
‎Тебе підхоплю я,про це пам’ятай.
‎