Розмова з ластівкою

Я винен. Так, не витримав я часу.
Тебе покинув. Впав у пастку.
Казала ти, вперед без цілі йти –
Це кращий вибір, ніж стояти.
Тож я пішов. На граблі наступив.
З ким не буває. Двічі. Тричі.
Шлях все одно попереду лежить.
Куди? Не можу і не хочу знати.
От правда щось підказує мені,
Що заблукав я і що ти не рада,
І що ж, можливо ти й права,
Але ні разу не була ти поруч.
Не бачила, як падав і вставав,
Як сил ставало усе менше.
Не бачила, як я страждав,
А результат говорить сам за себе.
Не звинувачую. Не маю права.
Усе ж важлива була твоя справа.
Ну що ж, усім своє.
Лиш прошу я, пробач мене.
І дай пробачити тебе.
Пробачити й забути, відпустити.
Ти знаєш точно, шрам не заживити.
А особливо цей, залишений в душі.
Що ж, ми старались. Проти долі, як-ніяк.
Поганий, але ми проложили шлях.
Ми майже впорались, що вже багато.
Але як прикро, аж хочеться волати.
Лиш сподіваюсь, що знайшла ти щастя.
Олександр Мезенцев