Я вдячна тобі за все,
Якби не ти, не мала я б про що писати.
Твій холод став моїм новим теплом,
Бо змусив нарешті себе відчувати.
Я шукала в тобі дім — ти дав мені попіл,
І з нього я зробила свічу.
Ти вважав мене слабкою,
А я — навчилась мовчати і не кричу.
Мої вірші про тебе — не з туги.
Це не плач, не молитва, не жаль.
Це — слова, що вийшли із муки,
І стали стіною між "було" і "сталь".
Тож спасибі за те, що ти зник.
Ти навчив мене… більше не чекати.
Мені боліло. Але тепер — я звикла.
А з болю, як бачиш, можна і жити. І писати.
Анастасія Бондарєва
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
